Неідеальні персонажі цікавіші за правильних
Чому персонажі, які помиляються, дратують і часом роблять відверто дурні речі, часто запам'ятовуються сильніше за бездоганних героїв.

Я люблю персонажів, на яких часом хочеться кричати в екран: «ТА ЩО ТИ РОБИШ?!»
Не тому, що будь-яку дурість можна виправдати словами «ну він просто складний персонаж». І не тому, що мені обов'язково потрібні токсичні, травмовані чи морально сірі герої.
Просто бездоганні люди дуже часто мені менш цікаві.
Герой, який завжди знає правильну відповідь, поводиться шляхетно, вчасно говорить потрібні слова і приймає найрозумніше рішення, може викликати захоплення.
Але люди так не працюють.
Ми можемо бути розумними й приймати абсолютно тупі рішення. Любити людину і робити їй боляче. Розуміти, що щось нам шкодить, і все одно до цього повертатися.
І саме в таких суперечностях персонажі для мене починають оживати.

Правильний персонаж - не те саме, що добре написаний
Іноді ми оцінюємо героя так, ніби проводимо співбесіду на посаду друга.
Чи хотіла б я спілкуватися з ним у реальному житті?
Чи правильно він поводиться?
Чи підтримую я його рішення?
Але персонаж може бути людиною, від якої в реальності я б тікала через три райони, і водночас бути прекрасно написаним персонажем.
І навпаки.
Можна створити максимально доброго, чесного, морального героя, який завжди чинить правильно, але настільки стерильного, що через тиждень після перегляду я навіть не згадаю його ім'я.
Для мене набагато важливіше інше: чи розумію я, чому ця людина така?
Не обов'язково погоджуюся.
Не обов'язково виправдовую.
Але розумію.
І от тоді персонаж починає працювати.
NANA: любити людей теж можна неправильно
Мабуть, один із найкращих прикладів для мене - NANA.
Там буквально можна зібрати окремий список рішень, які хочеться оскаржити.
Хачі постійно шукає любов, легко прив'язується до людей, залежить від їхньої уваги й іноді чудово бачить, що робить собі гірше, - але все одно продовжує.
Нана Осакі зовні здається її абсолютною протилежністю. Сильна, різка, незалежна, знає, чого хоче.
А потім починаєш бачити, наскільки сильно вона сама залежить від людей.
Просто Хачі буквально тягнеться до інших руками, а Нана ховає той самий страх самотності під гордістю, характером і бажанням усе контролювати.
І саме тому вони для мене настільки живі.
Було б дуже легко написати Хачі як «дурненьку дівчину, яка постійно вибирає не тих чоловіків», а Нану як круту панк-героїню, якій ніхто не потрібен.
Але тоді це були б просто архетипи.
У NANA сильні й слабкі сторони персонажів часто ростуть буквально з одного місця.
Хачі легко любить людей - тому легко стає від них залежною.
Нана неймовірно віддана близьким - тому панічно боїться їх втрачати.
«Що я взагалі хочу? Якщо й далі просто плистиму за течією, я нічого не зможу втримати» - Нана Комацу, «NANA»
І от такі моменти для мене важливіші за персонажа, який із самого початку вже знає всі правильні відповіді.
Хачі розуміє власну проблему.
Але усвідомити проблему - ще не означає миттєво перестати бути людиною, яка цю проблему має.

Субару не повинен бути крутим постійно!
За це ж я люблю Субару з Re.
Він далеко не завжди поводиться красиво.
Може переоцінити себе. Може поводитися егоїстично. Може сказати щось настільки крінжове, що хочеться сховатися під стіл замість нього.
Може зламатися.
Іноді він буквально жалюгідний.
І саме тому його перемоги для мене щось означають.
Якби Субару з першої серії був холоднокровним стратегом, який спокійно аналізує кожну смерть, моментально приймає оптимальне рішення і красиво всіх рятує, Re втратило б величезну частину того, за що я його люблю.
Бо його розвиток був би майже непотрібним.
Субару цікавий не тому, що він найсильніший.
Він цікавий тому, що постійно стикається з власною слабкістю.
І часом проблема, яку йому потрібно подолати, - це взагалі не черговий монстр.
Це він сам.
«Я ненавиджу себе» - Субару Нацукі, «Re»
Два слова - а за ними фактично вся суть героя в той момент.
Він не каже: «Світ несправедливий, усі навколо винні».
Він бачить у собі боягузтво, безсилля, егоїзм, бажання здаватися кращим, ніж він є.
Саме після таких моментів його спроби стати кращим починають щось важити.

Субару в момент, коли головним противником стає вже не світ навколо, а його власне ставлення до себе.
Людину можна бачити кращою, ніж вона в цей момент здатна бачити сама себе.
8.2Re:Zero: Життя з нуля в іншому світі2016
7.6Переродження: Життя з нуля в іншому світі: Сніжні спогади2018
8.3Re:Zero: Життя з нуля в іншому світі: Сезон 22020
8.4Re:Zero: Життя з нуля в іншому світі: Сезон 2, Частина 22021
8.4Переродження: Життя з нуля в іншому світі: Сезон 32024
9.1Re:Zero: Життя з нуля в іншому світі: Сезон 42026А де взагалі межа?
І тут важливий момент.
Персонаж не стає глибоким автоматично тільки тому, що поводиться як мудак.
Якщо герой робить абсолютно нелогічні речі лише тому, що сценаристу терміново потрібен конфлікт, - це не «реалістична людська недосконалість».
Це просто погане письмо.
Якщо персонаж поводиться огидно, але сам твір постійно намагається переконати нас, що він насправді молодець, не показуючи наслідків його вчинків, - це теж не глибина.
І якщо характер героя змінюється кожні три серії залежно від того, що зараз потрібно сюжету, я не назву це складністю.
Для мене хороша недосконалість має внутрішню логіку.
Я хочу мати можливість сказати:
«Мені не подобається те, що він зробив. Але я розумію, чому саме він це зробив».
Оце величезна різниця.

Рудеус: персонажа не обов'язково виправдовувати, щоб ним цікавитися
Один із найбільш суперечливих прикладів - Рудеус із Mushoku Tensei.
У нього є поведінка, яку я точно не хочу називати нормальною просто тому, що він головний герой.
Але водночас мені цікаво за ним спостерігати.
І тут для мене дуже важлива різниця між словами «мені подобається персонаж» і «я схвалюю все, що він робить».
Це взагалі не одне й те саме!
Mushoku Tensei починається з людини, яка отримує друге життя.
Але їй не видають разом із новим тілом нову ідеальну особистість.
Рудеус приносить із собою страхи, комплекси, травми, погані звички й риси, які нікуди магічно не зникли.
І тому цікаве питання для мене не «Рудеус хороший чи поганий?».
А:
чи здатний він змінитися?
Чи робить висновки?
Чи вчиться краще поводитися з іншими?
Чи повторює свої помилки?
Чи може людина, яка вже одного разу фактично провалила власне життя, прожити друге інакше?

І саме це мені цікавіше за чергового героя, якому автор просто видав максимальні характеристики й правильну відповідь на кожну моральну дилему.
Помилки роблять розвиток видимим
Є ще одна дуже проста причина, чому мені подобаються неідеальні герої.
Їм є куди рухатися.
Якщо персонаж уже на початку хоробрий, мудрий, добрий, упевнений у собі, прекрасно комунікує, усвідомлює всі свої травми й знає, чого хоче від життя, - що з ним робити далі?
Звісно, можна розвивати й такого героя.
Але коли в персонажа є реальні слабкості, його зміни буквально видно.
І він не обов'язково має ставати «кращою людиною».
Іноді не менш цікаво дивитися, як персонаж іде в протилежний бік.
Як поступово руйнує себе.
Як робить той самий неправильний вибір ще раз, хоча вже мав би знати краще.
Бо люди теж не проходять арку розвитку один раз і не отримують повідомлення: «Вітаємо! Вашу психологічну проблему вирішено назавжди».
На жаль, було б зручно...
8.3Реінкарнація безробітного: В інший світ на повному серйозі2021
8.6Реінкарнація безробітного: В інший світ на повному серйозі: Сезон 1, Частина 22021
8.2Реінкарнація безробітного: В інший світ на повному серйозі: Сезон 22023
8.4Реінкарнація безробітного: В інший світ на повному серйозі: Сезон 2, Частина 22024
8.7Реінкарнація безробітного: В інший світ на повному серйозі: Сезон 32026Я хочу іноді не погоджуватися з героєм
Мені взагалі не потрібно, щоб персонаж постійно озвучував мої власні думки.
Навпаки.
Мені подобається, коли він робить вибір, якого я б ніколи не зробила.
Коли я сперечаюся з ним у голові.
Коли думаю: «Боже, ну чому ти просто не скажеш правду?»
Коли злюсь!
Коли через кілька серій раптом починаю краще розуміти його рішення.
Коли все ще вважаю його неправим - але вже бачу логіку.
Бо це означає, що персонаж викликав у мене реакцію!!!
Набагато гірше, коли він абсолютно правильний.
І мені абсолютно байдуже.
Бути зрозумілим важливіше, ніж бути правильним
Напевно, саме так я для себе це формулюю.
Я не хочу, щоб усі персонажі були хорошими людьми.
Я хочу, щоб вони були зрозумілими.
Щоб їхня поведінка виростала з характеру, минулого, страхів, бажань і того, що з ними сталося.
Щоб вони могли робити правильні речі з неправильних причин.
І неправильні - з причин, які я можу зрозуміти.
Бути сильними в одному і абсолютно безпорадними в іншому.
Бути дуже розумними - і приймати максимально дурне рішення, щойно справа торкнеться їхнього найболючішого місця.
Бо це вже дуже схоже на людей.
Ідеальний персонаж може викликати захоплення. Неідеальний - може змусити тебе його зрозуміти. А друге для мене майже завжди цікавіше.
Тому дайте мені нервового Субару, залежну від любові Хачі, горду Нану, суперечливого Рудеуса.
Нехай вони помиляються.
Нехай іноді бісять.
Нехай я не погоджуюся з ними.
Тільки нехай вони відчуваються живими.
Бо персонажа, який завжди робив усе правильно, я, можливо, поважатиму.
А от того, хто впав, облажався, зробив дурницю, щось зрозумів - або не зрозумів нічого - я, швидше за все, запам'ятаю.







Коментарі0
Увійдіть, щоб залишити коментар