Стаття

Неідеальні персонажі цікавіші за правильних

Чому персонажі, які помиляються, дратують і часом роблять відверто дурні речі, часто запам'ятовуються сильніше за бездоганних героїв.

KiRAзмінено
Неідеальні персонажі цікавіші за правильних

Я люблю персонажів, на яких часом хочеться кричати в екран: «ТА ЩО ТИ РОБИШ?!»

Не тому, що будь-яку дурість можна виправдати словами «ну він просто складний персонаж». І не тому, що мені обов'язково потрібні токсичні, травмовані чи морально сірі герої.

Просто бездоганні люди дуже часто мені менш цікаві.

Герой, який завжди знає правильну відповідь, поводиться шляхетно, вчасно говорить потрібні слова і приймає найрозумніше рішення, може викликати захоплення.

Але люди так не працюють.

Ми можемо бути розумними й приймати абсолютно тупі рішення. Любити людину і робити їй боляче. Розуміти, що щось нам шкодить, і все одно до цього повертатися.

І саме в таких суперечностях персонажі для мене починають оживати.

«NANA» - Нана Осакі та Нана Комацу у квартирі №707.
«NANA» - Нана Осакі та Нана Комацу у квартирі №707.

Правильний персонаж - не те саме, що добре написаний

Іноді ми оцінюємо героя так, ніби проводимо співбесіду на посаду друга.

Чи хотіла б я спілкуватися з ним у реальному житті?
Чи правильно він поводиться?
Чи підтримую я його рішення?

Але персонаж може бути людиною, від якої в реальності я б тікала через три райони, і водночас бути прекрасно написаним персонажем.

І навпаки.

Можна створити максимально доброго, чесного, морального героя, який завжди чинить правильно, але настільки стерильного, що через тиждень після перегляду я навіть не згадаю його ім'я.

Для мене набагато важливіше інше: чи розумію я, чому ця людина така?

Не обов'язково погоджуюся.

Не обов'язково виправдовую.

Але розумію.

І от тоді персонаж починає працювати.


NANA: любити людей теж можна неправильно

Мабуть, один із найкращих прикладів для мене - NANA.

Там буквально можна зібрати окремий список рішень, які хочеться оскаржити.

Хачі постійно шукає любов, легко прив'язується до людей, залежить від їхньої уваги й іноді чудово бачить, що робить собі гірше, - але все одно продовжує.

Нана Осакі зовні здається її абсолютною протилежністю. Сильна, різка, незалежна, знає, чого хоче.

А потім починаєш бачити, наскільки сильно вона сама залежить від людей.

Просто Хачі буквально тягнеться до інших руками, а Нана ховає той самий страх самотності під гордістю, характером і бажанням усе контролювати.

І саме тому вони для мене настільки живі.

Було б дуже легко написати Хачі як «дурненьку дівчину, яка постійно вибирає не тих чоловіків», а Нану як круту панк-героїню, якій ніхто не потрібен.

Але тоді це були б просто архетипи.

У NANA сильні й слабкі сторони персонажів часто ростуть буквально з одного місця.

Хачі легко любить людей - тому легко стає від них залежною.

Нана неймовірно віддана близьким - тому панічно боїться їх втрачати.

«Що я взагалі хочу? Якщо й далі просто плистиму за течією, я нічого не зможу втримати» - Нана Комацу, «NANA»

І от такі моменти для мене важливіші за персонажа, який із самого початку вже знає всі правильні відповіді.

Хачі розуміє власну проблему.

Але усвідомити проблему - ще не означає миттєво перестати бути людиною, яка цю проблему має.

«NANA» - Хачі та Нана Осакі.
«NANA» - Хачі та Нана Осакі.


Субару не повинен бути крутим постійно!

За це ж я люблю Субару з Re.

Він далеко не завжди поводиться красиво.

Може переоцінити себе. Може поводитися егоїстично. Може сказати щось настільки крінжове, що хочеться сховатися під стіл замість нього.

Може зламатися.

Іноді він буквально жалюгідний.

І саме тому його перемоги для мене щось означають.

Якби Субару з першої серії був холоднокровним стратегом, який спокійно аналізує кожну смерть, моментально приймає оптимальне рішення і красиво всіх рятує, Re втратило б величезну частину того, за що я його люблю.

Бо його розвиток був би майже непотрібним.

Субару цікавий не тому, що він найсильніший.

Він цікавий тому, що постійно стикається з власною слабкістю.

І часом проблема, яку йому потрібно подолати, - це взагалі не черговий монстр.

Це він сам.

«Я ненавиджу себе» - Субару Нацукі, «Re»

Два слова - а за ними фактично вся суть героя в той момент.

Він не каже: «Світ несправедливий, усі навколо винні».

Він бачить у собі боягузтво, безсилля, егоїзм, бажання здаватися кращим, ніж він є.

Саме після таких моментів його спроби стати кращим починають щось важити.

«Re» - Субару
«Re» - Субару

Субару в момент, коли головним противником стає вже не світ навколо, а його власне ставлення до себе.

Людину можна бачити кращою, ніж вона в цей момент здатна бачити сама себе.


А де взагалі межа?

І тут важливий момент.

Персонаж не стає глибоким автоматично тільки тому, що поводиться як мудак.

Якщо герой робить абсолютно нелогічні речі лише тому, що сценаристу терміново потрібен конфлікт, - це не «реалістична людська недосконалість».

Це просто погане письмо.

Якщо персонаж поводиться огидно, але сам твір постійно намагається переконати нас, що він насправді молодець, не показуючи наслідків його вчинків, - це теж не глибина.

І якщо характер героя змінюється кожні три серії залежно від того, що зараз потрібно сюжету, я не назву це складністю.

Для мене хороша недосконалість має внутрішню логіку.

Я хочу мати можливість сказати:

«Мені не подобається те, що він зробив. Але я розумію, чому саме він це зробив».

Оце величезна різниця.

GIF

Рудеус: персонажа не обов'язково виправдовувати, щоб ним цікавитися

Один із найбільш суперечливих прикладів - Рудеус із Mushoku Tensei.

У нього є поведінка, яку я точно не хочу називати нормальною просто тому, що він головний герой.

Але водночас мені цікаво за ним спостерігати.

І тут для мене дуже важлива різниця між словами «мені подобається персонаж» і «я схвалюю все, що він робить».

Це взагалі не одне й те саме!

Mushoku Tensei починається з людини, яка отримує друге життя.

Але їй не видають разом із новим тілом нову ідеальну особистість.

Рудеус приносить із собою страхи, комплекси, травми, погані звички й риси, які нікуди магічно не зникли.

І тому цікаве питання для мене не «Рудеус хороший чи поганий?».

А:

чи здатний він змінитися?

Чи робить висновки?

Чи вчиться краще поводитися з іншими?

Чи повторює свої помилки?

Чи може людина, яка вже одного разу фактично провалила власне життя, прожити друге інакше?

«Mushoku Tensei» - Рудеус
«Mushoku Tensei» - Рудеус

І саме це мені цікавіше за чергового героя, якому автор просто видав максимальні характеристики й правильну відповідь на кожну моральну дилему.


Помилки роблять розвиток видимим

Є ще одна дуже проста причина, чому мені подобаються неідеальні герої.

Їм є куди рухатися.

Якщо персонаж уже на початку хоробрий, мудрий, добрий, упевнений у собі, прекрасно комунікує, усвідомлює всі свої травми й знає, чого хоче від життя, - що з ним робити далі?

Звісно, можна розвивати й такого героя.

Але коли в персонажа є реальні слабкості, його зміни буквально видно.

І він не обов'язково має ставати «кращою людиною».

Іноді не менш цікаво дивитися, як персонаж іде в протилежний бік.

Як поступово руйнує себе.

Як робить той самий неправильний вибір ще раз, хоча вже мав би знати краще.

Бо люди теж не проходять арку розвитку один раз і не отримують повідомлення: «Вітаємо! Вашу психологічну проблему вирішено назавжди».

На жаль, було б зручно...


Я хочу іноді не погоджуватися з героєм

Мені взагалі не потрібно, щоб персонаж постійно озвучував мої власні думки.

Навпаки.

Мені подобається, коли він робить вибір, якого я б ніколи не зробила.

Коли я сперечаюся з ним у голові.

Коли думаю: «Боже, ну чому ти просто не скажеш правду?»

Коли злюсь!

Коли через кілька серій раптом починаю краще розуміти його рішення.

Коли все ще вважаю його неправим - але вже бачу логіку.

Бо це означає, що персонаж викликав у мене реакцію!!!

Набагато гірше, коли він абсолютно правильний.

І мені абсолютно байдуже.


Бути зрозумілим важливіше, ніж бути правильним

Напевно, саме так я для себе це формулюю.

Я не хочу, щоб усі персонажі були хорошими людьми.

Я хочу, щоб вони були зрозумілими.

Щоб їхня поведінка виростала з характеру, минулого, страхів, бажань і того, що з ними сталося.

Щоб вони могли робити правильні речі з неправильних причин.

І неправильні - з причин, які я можу зрозуміти.

Бути сильними в одному і абсолютно безпорадними в іншому.

Бути дуже розумними - і приймати максимально дурне рішення, щойно справа торкнеться їхнього найболючішого місця.

Бо це вже дуже схоже на людей.

Ідеальний персонаж може викликати захоплення. Неідеальний - може змусити тебе його зрозуміти. А друге для мене майже завжди цікавіше.

Тому дайте мені нервового Субару, залежну від любові Хачі, горду Нану, суперечливого Рудеуса.

Нехай вони помиляються.

Нехай іноді бісять.

Нехай я не погоджуюся з ними.

Тільки нехай вони відчуваються живими.

Бо персонажа, який завжди робив усе правильно, я, можливо, поважатиму.

А от того, хто впав, облажався, зробив дурницю, щось зрозумів - або не зрозумів нічого - я, швидше за все, запам'ятаю.

4

Коментарі0

Увійдіть, щоб залишити коментар