Мононоке. Частина 2: Хінезумі

Це вже не просто дивно — це ще глибше і ще більш тривожно. Візуал знову б’є по очах кольором і формою, але тут він ніби агресивніший. Не просто красиво — а місцями навіть давить. Як сон, з якого не дуже хочеться прокидатися. Сюжет відчувається щільнішим, ніж у першій частині. Більше напруги, більше відчуття, що під кожною сценою є щось приховане і неприємне. І воно повільно виповзає. Дивишся — і ловиш себе на відчутті дискомфорту. Не тому що погано, а тому що занадто чесно в емоціях. Це все ще історія, яку не “споживаєш” легко. Її треба прожити, навіть якщо місцями хочеться сказати: стоп, досить. Мені здається, ця частина більш цілісна і впевнена, але й важча для сприйняття. Не для всіх. Але якщо зайшло — затягує ще сильніше.